Вітаємо учня 11-Б класу Юрія Ревуцького — з перемогою (І місцем), учня 11-Б класу Олександра Шопу — з відмінним результатом участі у Всеукраїнському конкурсі есе серед учнів та учениць 9-11 класів ЗЗСО на тему “Національна ідентичність як основа самобутності”, який проводився Національною академією внутрішніх справ Міністерства внутрішніх справ України.
Участь у престижному конкурсі від НАВС взяли 150 здобувачів освіти із 15 областей України.
Професійну підтримку учасників конкурсу та супровід ліцеїстів до столиці для врученння нагород забезпечила науковий керівник, учитель української філології Ольга Сербін.
Есе Юрія РЕВУЦЬКОГО, учня 11-Б класу
ІДЕНТИЧНІСТЬ, ЩО ОБ’ЄДНУЄ: МІЙ ВИБІР – УКРАЇНА
Чи робимо ми вибір, ким нам бути, коли народжуємося? Що би змінилося, якби люди після, скажімо умовно, 18 років могли обирати громадянство – залишити своє згідно із територією, де ти народжений, чи дати запит на інше, яке за якимось характеристиками більше до вподоби? Мабуть, це би змінило світовий порядок. Та чи не спричинило б хаос?
Але такої реальності зараз немає, і сумніваюся, чи колись буде. Пояснення, на мій погляд, простеː не кордони творять народи і етноси й не запис у документі про національність. Усе значно глибшеː у свідомості та ментальності людини, які формуються через генетичний код, національну пам’ять, історичні корені, відбувається ототожнення себе із певною національністю, етнічною групою, де ти – «свій». Отто Бауер уважавː «Нація – це спільнота людей, які через єдину долю знаходять єдиний характер» [5], тобто щоб ідентифікувати себе із якоюсь нацією, бути своїм серед своїх, вибір робити немає сенсу, він уже зроблений долею за нас і місцем народження в сім’ї певної етнічної групи, що ототожнює себе з народом. Найпростіше і найрозумніше прийняти цей факт та використати для максимальної самореалізації, для досягнення своїх цілей, для осмислення себе як громадянина у великій спільноті, яку називаємо народ і нація.
Національна ідентичність – дуже важлива річ у сучасному світі, бо стимулює народ бути єдністю, берегти власне обличчя, захищати кордони від нападу, як зараз ми, українці, протистоїмо ідеї «руського міра», бо він нам чужий. Вважають науковці, що «…основою національної ідентичності виступають ознаки, значно менш «відчутні на дотик», – свідомість, політична воля, громадянство. Національний принцип, за Й.-Г. Фіхте, не є природним. Він не біологічний, не вроджений, а духовний…Джерела «невловимості» національної ідентичності перебувають, очевидно, саме у цій площині» [3]. І з цим важко не погодитисяː рівень духовності визначає рівень свідомості.
Саме духовна площина об’єднує людей із спільною ментальністю та світоглядом, із єдиною історією та колективною пам’яттю в народ, продовжуючи могутній націєтворчий потенціал, через це ідентичність треба осмислити, прийняти та зрозуміти своє місце у великій спільноті з могутнім корінням, яке називається «твій народ». Тому я твердо переконаний, що національність не обирають, це дар та потенціал, який нам дається від народження. Громадянство – це вже інша річ, бувають ситуації політичного переслідування чи інших факторів, коли людина відділяється територіально від свого народу, але це не означає, що і ментально також.
Я ідентифікую себе зі своїм народом і нацією і в цьому бачу багато переваг. Ще стародавні греки у структурі світосприйняття кожної людини вирізняли трудівника (хабілітанса), споживача (гедоніста) та мислителя (інтелектуаліста) [4]. «Відповідно до різних поколінь ці ролі поділяються так: молода людина, звичайно, більше гедоніст, ніж трудівник, пенсіонер – навпаки, а у представника середнього віку ці три якості мають бути «розлитими» порівну, посідаючи у структурі особистості» [4]. Через ще юний вік (будучи гедоністом за вищевказаною класифікацією) я не можу зрозуміти всього свого потенціалу, але знаю, що багато відкриттів світового рівня зробили саме українці, безліч митців та творчих людей породила моя земля – від мовознавців-лінгвістів до першовідкривачів, і важливим аспектом є войовничий, бунтівний дух, який записаний у наш генетичний код із найдавніших часів, і він є в моїх жилах. Чи могли б українці чинити багаторічний опір такій могутній імперській військовій машині, якби внутрішньо їх не мотивувала безстрашність та свободолюбство, побратимство та самопожертва? Якби не ці риси, України вже давно б не було на карті світу. Оця ідентичність і об’єднала нас у націю для певної цілі – подолати імперію зла з тоталітарним деструктивним режимом та прославити демократію, бо вибір вільного – іти проти могутнього тирана, навіть знаючи, що ти приречений…бо раби так не вміють, не зможуть.
Тетяна Бережна, віцепрем’єр-міністр з гуманітарної політики, міністерка культури [4], навіть вважає ідентичність ключем до національної безпеки. «Коли ми усвідомлюємо свою історичну пам’ять, цінність, те, що є нашим, ми прагнемо це захищати. Мені подобається етимологія слова «спам’ятайся», тобто згадай, хто ти є, для чого ти, що було перед тобою, заради чого ти. Особистий приклад: коли радянці приїхали відбирати землю, моя бабуся кинулася під трактор і сказала: «Переїдеш мене, тоді забереш мою землю». І все це творить мою особисту пам’ять, змушує мене розуміти, заради чого ми живемо, боремося, працюємо і що ми бережемо, як ми відстоюємо нашу державність. Усвідомлення свого змушує боротися і не здаватися» [4], ділиться роздумами пані Тетяна.
І це знову є аргументом до моєї тезиː Україна – це не так мій вибір, а радше моя доля, моє призначення, ідеальний ґрунт для саме мого потенціалу. Але знати свою долю та прожити її – це не одне й те саме. Я розумію, що шлях бути українцем у сучасному світі складний, тому багато хто емігрує, шукає шляхів і можливостей життя за кордоном, боячись усвідомлювати жорстоку реальність, – у країні війна, ворог може зайти до наших будинків, і кому, як не нам, захищати це.
Багато хто не готовий до активного спротиву, і фактично здаються. Я не засуджую таких людей, бо, як каже прислів’я, досвідчений моряк не йде в море під час шторму, а перечікує його чи обходитьː у цьому теж є сенс. Можливо, у жилах їхніх нащадків проснеться генетична пам’ять воїна-оборонця, бо колективну пам’ять не заглушити, а генетичний код не стерти. Якщо пробуджується внутрішній поклик і жага йти в бій – то ніщо не зупинить такого воїна. Час для кожного приходить свій і в різні моменти. І рано чи пізно навіть ті, що покинули України, стоятимуть перед вибором ідентичності – повернутися чи залишитися. То яку функцію виконує національна ідентичність? «Мабуть, найважливіша з них – це задовільний розв’язок проблеми особистого забуття. Ідентифікація з «нацією» у світську добу – найпевніший шлях подолання невблаганної смерті й забезпечення певного особистого безсмертя. Ідентифікувати себе з нацією – це більше, ніж ідентифікувати себе із справою або з колективом. Це означає дістати особисте оновлення й гідність у національному відродженні й через нього»[1], – вважають історики та дослідники. Цей глибокий історіософічний аналіз національної ідентичності для мене сприймається через, як каже автор, «особисте безсмертя». Мабуть, мається на увазі життя таких постатей, як Степан Бандера, В. Чорновіл, Іван Мазепа, що через зроблений вибір на користь національної ідентичності прийняли смерть і возродилися в безсмерті. А можливо, це заклик просто прилучитися до енергетики всіх славних українців, їхнього внеску в розвиток моєї держави, імена яких невідомі, бо самі того не хотіли або загубився їх слід в історії.
Головне в іншому. Можливо, хтось зробив або ще робить вибірː бути українцем у душі чи на папері, формально чи відносно, відкрито чи таємно, в Україні чи за кордоном, але їм слід розуміти, що вони прилучені до історії великого народу невидимими енергетичними потоками, і цей зв’язок їм не вдасться розірвати на вищому, енергетичному, причинно-наслідковому рівні.
А для мене цей вибір зроблений моїми батьками та країною, яка мені рідна, мовою, яка для мене милозвучна, небом, яке найблакитніше саме наді мною. Це не вибір, це моя доля. І я її прийняв, лишилося зрозуміти, чим можу бути максимально корисним. Тут моя домівка, мої корені і моя надія, як і багатьох тих, хто тримає небо наді мною десь там, на межі між вибором і примусом, життям і смертю, між безликими загарбниками та самобутніми мотивованими воїнами-оборонцями. І я обираю свідомий вільний світ без тиранії і насильства. Давно обрав – Україну – і впустив її у своє серце та долю.
Список використаних джерел
1. Ентоні Д. Сміт. Національна ідентичність. ОСНОВИ. Київ 1994 / Пер. з англійської П. Таращука. К.: Основи, 1994. 224 с. Перекладено за виданням: National identity, Anthony D. Smith, Penguin Books, 1991. URL: https://dontsov-nic.com.ua/…/Smit-Entoni.-Natsionalna…
2. ЗАКОН УКРАЇНИ «Про утвердження української національної та громадянської ідентичності». URL: https://ips.ligazakon.net/document/JI06567A
3. Нагорна Лариса. Поняття «національна ідентичність» і «національна ідея» в українському термінологічному просторі. URL: https://nasplib.isofts.kiev.ua/…/477ccdca-0ce3…/content
4. Степико М. Т. Українська ідентичність: феномен і засади формування: монографія. К. : НІСД, 2011. 336 с. URL: https://niss.gov.ua/…/files/2012-09/Ident-62307.pdf…
5. Цитати, афоризми про націю. URL: https://korusno-znatu.in.ua/…/tsytaty-vyslovy-aforyzmy…/
…
…
Есе Олександра ШОПИ, учня 11-Б класу
БУТИ УКРАЇНЦЕМ СЬОГОДНІː ВИКЛИК І ЧЕСТЬ
Ідентичність та самобутність. Два терміни, які часто пояснюють, здавалося би, зрозумілі нам поняття, але чи правильно їх розуміємо в контексті нашої історичної місії та усвідомлення себе як українців і європейців загалом?
Ідентичність з латини означає тотожність, тобто цілковита однаковість або повна подібність. Самобутність же – це унікальна неповторність, оригінальність у чомусь. Як на мене, доволі різні поняття стосовно трактування особи, якщо брати до уваги лінгвістичний аспект. З одного боку, однаковість, а з іншого – унікальність.
Якщо розглядати людину як біосоціальну істоту, то ці характеристики реалізуються в усвідомленні своєї ролі як батька, матері, сестри, представника професії, що пояснюється терміном «ідентичність», бо ідентифікуємо себе, а з іншого – кожен із нас унікальний за характером, життєвими поглядами, і ми можемо відшукати «рідну» душу на другому кінці світу, котра є такою ж унікальною та неповторною, єдиною у своєму роді, а ті, що поруч, зможуть видаватися чужими й іншими. Як це проявляється в межах народу? Здавалося б, ці поняття не об’єднують, а навпаки, розділяють людей. Але дивовижний соціальний організм, названий «народом», зумів поєднати непоєднуване та доповнити одне іншим, переплівши ідентичність із самобутністю кожного свого представника та утворивши націю.
Якщо подивитися в зрізі ідентичності українців, то вони мають відчуття приналежності до певної культури, мови, здатні усвідомлювати власне «я», свою історію, ким ми були і є, допомагає нам розуміти своє місце у світі, відповідати на глобальне питання «Хто я?». Якщо ж проаналізувати самобутність українців, то одразу спадає на думку пісенне різномаїття, милозвучність мови, багатство узорів, гармонії кольористики та традицій, унікальне весілля із фольклорними обрядами, ототожнення себе із трипільцями та землеробським світоглядом.
Отже, ідентичність та самобутність поєднуються сумою питань «Хто я є серед інших?», «Що для нас цінне і надважливе?», «Що може бути подразником для всіх водночас, а що ні?» і спільною системою цінностей та чеснот, як мова, історія, культура, територія.
Помітно, як ідентичність і самобутність тісно й глибоко переплітаються в межах одного етносу, то твориться стихія, що може бути надзвичайно сильною та незламною. Згадаймо думку М. Міхновськогоː «Як не можна спинити річку, що, зламавши кригу навесні, бурхливо несеться до моря, так не можна спинити націю, що ламає свої кайдани, прокинувшись до життя» [7].
Перефразувавши, скажу, що тоді прокидається нація до життя, коли пускають коріння в історію паростки самобутності та ідентичності, сплетені воєдино, які живляться сонцем волі, духовності, єдиної релігії та мови, і тоді це об’єднує націю в моноліт. Це в ідеалі.
Зараз українці майже монолітні. Майже. Існувала теорія, що наша нація «відбулася» як феномен на Майдані, коли було неважливо, з якого ти регіону, якою мовою спілкуєшся, православний чи католик, а головне – ти прийшов сміливо висловити протест проти системи Януковича і готовий до штурму. Але зараз, у час повномасштабної кількарічної війни, наша нація не те що зламала кригу й відбила наступ та несеться до моря вільних народів, а стала крижаним щитом холодної зими на межі демократичної Європи та загарбницького імперського режиму. Так, довелося нам самим будувати нове розуміння ідентичності та самобутності, і це зробить нас могутньою нацією, як казав В’ячеслав Липинськийː «Ніхто нам не збудує держави, коли ми її самі не збудуємо, і ніхто з нас не зробить нації, коли ми самі нацією не схочемо бути» [4]. Нація має самоствердитися, самоусвідомитися, самовідбутися зсередини, а не зовні, керуючись саме їй притаманними цінностями.
Якщо Лариса Нагорна вважає, що «…прагнення якнайшвидше сформулювати національну ідею нагадує пошук «філософського каменя» – багатьом уявляється, що досить знайти магічну формулу, щоб перетворити сегментоване, атомізоване суспільство у гомогенне» [5], то для українців цей «філософськйи камінь» сам знайшовся – війна із сусідом зі Сходу, і подіяв він справді по-філософськиː замість ідеї асимілювати українців, «насадити» нам російську мову та культуру, територіально та політично контролювати нас, у магічний гранях «філософського каменя» переломилися ці ворожі цілі на протилежні. Україна відроджує національну політичну культуру, розуміє мову як наступальну та оборонну зброю, відстоялося українське православ’я, яке долучило нас до всього християнського світу.
Банально і жорстоко в історії трапляється, що саме кризові ситуації роблять з етносу націю, наче перевіряючи сталь меча на міцність. І зараз якраз той період, коли ми, українці, ставимо перед собою питання, чи схочемо ми бути нацією. Коли почався Майдан, світ пильно стежив за подіями. Було зрозуміло, що люди протестують, як це часто є в інших країнах. Але було вкрай дивно, чому на Майдані виникали й організовувалися віча, як за часів Київської Русі, ніби певне відродження чи оновлення української політичної культури, у центрі якої таки демократія, голос народу, як за часів козаччини. Це приклад єдності «ідентичності» та «самобутності» як два в одному, як моноліт.
Сергій Квіт, президент Національного університету «Києво-Могилянська академія», вважаєː «Якщо ми говоримо про культурну ідентичність, це не про якусь загальну, це саме українська ідентичність. Маємо прийняти все, що є українським. Так, на Майдані Мустафа Джемілєв казав: «Я пишаюся тим, що я українець» [3]. Тож бути українцем сьогодні та ідентифікувати себе із нашою нацією – це честь, бо саме українська нація показала культурне багатство, вільний дух, безпрецедентний прояв волонтерства, добровільний вияв волі ставати на захист кордонів навіть без навиків тримати зброю, а вчитися на передовій, віддати свою молодість захисту державі, як Дмитро Коцюбайло – Да Вінчі. Іноземці розводили руками, коли українські цивільні інженери дивовижним чином умить перепрограмовують у польових умовах мікросхеми та дрони без інструкції, а ґрунтуючись на власній інтуїції та вмінні. Так, ми довели, що бути українцем – це честь, це почесно, бо Київ захищали голіруч саморобними гранатами та коктейлями Молотова, коли в лютому ворожа техніка атакувала столицю. І прості українці без зброї відбили ворога.
«Народ України має незламний дух, а мужність вашої країни надихає багатьох» [2], слова президента США Дональда Трампа доводять, що український народ записав своє ім’я у світовій історії як символ та приклад честі і відомий у світі своєю силою духу та прагненням до свободи. Але, на жаль, про це більшість країн дізналися тільки після повномасштабного вторгнення. Захищалися, бо не мали вибору, бо були би «знечещеними» і мертвими, як жителі Гостомеля чи Бучі, або вбитими та закатованими, адже «…нації, де переважають «нейтральні»… неминуче засуджені на смерть і рабство» (В. Липинський) [7], тож українці вкотре в історії обирали гідну смерть у нерівному бою, а не «нейтральне» рабське життя чи безчесне існування як колонія імперії. Тому українцем сьогодні бути – то честь.
Але бути українцем зараз і виклик. Для початку, це виклик цінностям. С.Квіт вважає, що «…цінності …можуть додаватися. Освітні заклади – саме те місце, де це дискутується та прищеплюється. Тому заради розвитку ідентичності школи та університети мають бути сильними, самодостатніми та відповідальними» [3]. Виклик передбачає змінити цінності в освіті, поставити її за пріоритет, як у нас завжди було, ще за часів України-Русі, коли правителі та їхні діти були письменними. Так, освіта має бути основним пріоритетом, і це в нас завжди було, а зараз має ще посилитися. З іншого боку, українці, що емігрували, гідно конкурують з представникам інших національностей у школах, ліцеях, університетах, престижних інтелектуальних конкурсах та преміях, доводячи, що український інтелектуальний потенціал могутній та потужний. Освітній виклик України – стратегічно пріоритетний для нас у світі для перспективного розвитку нашої повоєнної країни. І молодь це приймає, усвідомлює і продовжує навчатися.
Отож уся історія нашої держави – це історія безперервного виклику за право бути собою. Від часів хрещення Русі наші землі неодноразово ставали об’єктами зазіхань сусідніх держав, розглядаючи нас як ресурс, і цей виклик приймали українські князі, гетьмани та інші патріоти. «Поки ми живі, хіба що смерть наша може наблизити нашу неволю», – із промови Богдана Хмельницького [1]. У цій цитаті вічний виклик українців за право бути собою, за потребу доводити своє місце під сонцем між життям і смертю, виклик між неволею і рабством та свободою і своїм шляхом демократії. Так, українське суспільство об’єдналося, кристалізувалося, переосмислило себеː маємо шанс стати справді демократичною та впливовою державою світу. Жорстока реальність стала викликом, чи наш народ здатний бути самобутнім та незалежним. І народ прийняв цей челендж, і бореться, і тримає фронт, і вірить у перемогу, об’єднаний, згуртований і сильний, як ніколи.
Список використаних джерел
1.Апанович Олена Михайлівна. Гетьмани України і кошові отамани Запорозької Січі. К.: Центр учбової літератури, 2019. 288 с. URL: http://www.old.libr.dp.ua/…/CE0F4A43-924C-40C1-9A57…
2.Гичко Марта. «США поважають вашу боротьбу»: Трамп звернувся до українців у День Незалежності. URL: https://www.unian.ua/…/donald-tramp-zvernuvsya-do…
3.Квіт Сергій. Мова, культура, ідентичність: формула національної безпеки. URL: https://osvitoria.media/…/mova-kultura-identychnist…/
4.Липинський В’ячеслав. Україна на переломі, 1657-1959. Замітки до історії українського державного будівництва в XVII-ім століттю. URL: http://histpol.pl.ua/…/partii-i-politicheskie-ob…
5.Нагорна Лариса. Поняття «національна ідентичність» і «національна ідея» в українському термінологічному просторі. URL: https://nasplib.isofts.kiev.ua/…/477ccdca-0ce3…/content
6.Сладкий Денис. Національна ідентичність як фактор національної та міжнародної безпеки. URL: https://ipiend.gov.ua/…/2018/07/sladkyi_natsionalna.pdf
7.Цитати, афоризми про націю. URL: https://korusno-znatu.in.ua/…/tsytaty-vyslovy-aforyzmy…/
