У суботу, 05 листопада, в Центральній бібліотеці ім. Т.Г.Шевченка відбулась зустріч із поетесою Інгою Хухрою – випускницею Калуської гімназії.
Віталій Півторак, учитель української словесності:
Суботньої днини гімназистка Інга Хухра зробила душетрепетний дарунок осенезвабному Калушу. Скажете: чому так упевнено заявляю про гімназійність, коли навчалася вона аж у чотирьох загальноосвітніх закладах міста… Бо незаперечним фактом її словотрепетного злету є саме наш заклад, точніше її педагог – Марія Іллівна Сербін: “Можливо, так Господь вимагає нарешті зробити те, для чого я тут… що ж, він не залишив мені вибору… доведеться спробувати!.. Вчителі від Бога. Люди, які вкладають в кожного учня частинку себе! Чи багато їх таких? Ви з ними знайомі?.. У мене була така вчителька. У мене вона є тепер. І мені важко передати словами, хоч я, начебто і письменниця яка не як :), яке це невимовне щастя чути її голос у слухавці і знати, що все з нею гаразд, і ця добра щира людинка ще зможе поділитися зі мною своїм життєвим досвідом та мудрістю. Знаєте, останнього разу, коли я приїхала до неї, наша розмова була схожа більше на задушевну бесіду матері з дочкою. До цього ми розмовляли, як наставниця та учениця, як добрі друзі, як поетеси різних поколінь, але цього разу… Цього разу все було інакше. Інколи ти відкриваєш людей, котрих любиш з геть нового боку! І отримуєш від них те, чого тобі так бракує. Те, чого тобі ніколи не зможуть дати рідні. У моєму скромному випадку все саме так і трапилось. Приємно знати, що в містечку, де ти провів своє дитинство залишився ще хтось, до кого хочеться приїхати, хтось, хто справді тебе любить, переймається за тебе, радіє твоїм маленьким успіхам та щиро співчуває невдачам, хтось, хто ніколи не дорікає, не звинувачує, не кричить і не повчає, хтось, хто чекає тебе будь-якого…
Колись саме Вона відкрила в мені цей талант до письменництва. Саме цій мініатюрній витонченій жінці з шаленою жагою до життя та багатезним внутрішнім світом я завдячую кожним написаним мною рядком. У далекому 2003-му на уроці української літератури я написала свій перший віршик. Це було звичайне завдання. У ту саму мить, моя улюблена вчителька сказала слова, які назавжди закарбувались в моїй пам’яті: “У нас тут росте майбутня поетеса!”. Знаєте, сьогодні вже, певне, навіть моя вчителька не згадає, чому вона так вирішила. Можливо, хотіла підбадьорити мене. Можливо, справді побачила у тій дитячій поетичній пробі неогранований діамантик. А може… просто сказала, просто так, без якогось там наміру. Зараз уже геть несуттєво, як воно було насправді. Ці слова змінили життя маленької дівчинки з тієї самої миті. ВАЖЛИВО ЛИШ ЦЕ!” Так промовляє Інга в есе “Випадковості не випадкові”. А от тепер у рамках усеукраїнського поетичного туру “Про БІЛЬше” священнодіяла цілющим словом у Центральній бібліотеці ім. Т.Г.Шевченка разом зі своєю подругою Христиною Сировою, родом із Бурштина (мені Її так хочеться назвати “ПАРАЛІМПІЙКОЮ ЖИТТЯ”, бо ж попри те, що доля одного разу вклала її у візочок, по-олімпійськи впевнено щоденно стає переможцем життєствердності) – презентували власні цьогоріч видані збірки “Евтаназія” та “Рефлексія знеболюючого”. Нині подруги-письменниці живуть у Івано-Франківську, і об’єднані натхнення, зусилля, ідеї та сюрпризи, повнокровні емоції віршованих рядків і осонцюваного ними щодення наважилися представити вибагливому калуському читачеві.
Душа трепетала не лише від глибинності й майстерності поетичних набутків, а й через те, що окрім письменницького таланту (авторка книг “Дружба з перевагами”, “Медова офіра”, “Евтаназія”) Інга є дизайнером, майстром техніки фелтінгу – виготовляє красиві й теплі іграшки з вовни, громадською діячкою (співорганізаторка благодійного творчого проекту “Паперове щастя” та засновницею мистецької спілки з одноіменною назвою). А Христина Сирова (авторка трьох книг: “Біла ворона в чорному”, “Рибний Хребет”, “Рефлексія знеболюючого” та “Бачу Сни” в співавторстві з Тарасом Квітиком) – ще й директорка Благодійного фонду, який опікується людьми з особливими потребами – “візочниками”.
І слухалося, й запитувалося, й роздумувалося якось так легко, наче усе дихало в унісон! І КНИГИ ДЛЯ БЛАГОДІЙНОСТІ розпросторювалися легкокрило… І відгомін про цю філософсько-мистецьку словозлетну зустріч заримувався сам собою:
Животворящого ковтка часинку
Дано пізнати неспроста:
Господь орошує душемісцинку,
Аби окрилились чуття…
Упитись краплі дивосплеском
Одухотворених сердець…
І оживлятись…
Переможно долати скалозубий герць…
Не йду “на ви”, а життєзлетно
будення розфарбовую разки…
