Учениця одинадцятого класу Варвара Наверська та ліцеїстка-восьмикласниця Катерина Мельник стали учасницями Всеукраїнського конкурсу учнівських есе “Я тебе чую: лист однолітку в окупації”. Наставником дівчат є вчитель української мови та літератури Ольга Сербін.
Есе Варвари Наверської
Лист окупаційній Не-Мені
Друже, чи можу тебе я так називати? Напевно, ми ніколи навіть не бачилися і, можливо, ніколи й не зустрінемося, але я хочу, щоб ти знала, що я тебе чую. Я чую кожною клітинкою свого серця твої біль та страх, вашу з родиною надію та рішучість, усі мрії та бажання. Страшно? Я тобі вірю – сама колись була там, тож розумію тебе, як ніхто інший. Мені теж довелося боятися за своє життя, коли наш спільний ворог ходив попід вікнами кімнати, коли ракети пролітали в небі недалеко від будинку, а гелікоптери з російською символікою гуділи над головами.
Пам’ятаю той день, коли упав міст під Генічеськом: таке не забувається, і я впевнена, що про це будуть знімати фільми… Колись… А зараз… А зараз ти там сама, можливо, з друзями і рідними, налякана і пригнічена.
Пам’ятаю, мені було боязко, що я ніколи не побачу волі, що кожен мій такий сонячний та променистий день – день молодецький юних мрій та сподівань – може стати останнім. Я хвилювалася за рідних; не буду брехати: і сьогодні моє серце тремтить, коли згадаю, у які часи ми живемо. Ти, напевно, розумієш це, у тебе те саме відчуття, коли фізично знаходишся і ніби живеш у будинку, де провів усе своє дитинство, колись навіть відчував справжню радість – і в тебе була щира посмішка, але відчуття, що це не твій дім, що це щось чуже, не рідне, поглинає зараз твою душу зсередини, з’їдає серце, отруює душу, псує мізки, нищить свідомість, руйнує уявлення про звиклий та звичайний світ. Словом, змінює та знищує все твоє минуле, не кидаючи відблиску на майбутнє, а огортає його тінню неспокою та тремтливого щему. І страху.
Годі про мене: розкажи про те, як ти там сама. Не словами, а подумки. Не хвилюйся: ми тут тебе чуємо, вгадуємо твої думки та переживання, співчуваємо та співпереживаємо. Ти живеш у світі, де щодня доводиться боротися за прості радощі, за кожен ковток свіжого повітря, але це варте того. Життя варте того, бо воно найцінніше, що ми маємо. Але ти сильна, якщо досі жива та читаєш цей лист. Тому ти виживеш і допоможеш іншим усвідомити та пережити усіма прожите, а не побачене не у фільмі, а на яву. Наш досвід безцінний. Твоє життя зараз наповнене ризиками та випробуваннями, які важко навіть уявити тому, хто ніколи не був у лапах ворога. Сподіваюся, що вони тебе не чіпають… Життя в окупації — це постійна боротьба. Ти прокидаєшся і лягаєш спати з думкою про те, що завтра може бути ще гірше. Ти живеш у світі, де звичайні речі, такі, як вода, електрика, їжа та навіть настільки вʼїдливий спокій, стають розкішшю. Кожен день наповнений небезпекою, і кожен крок може бути останнім. Але навіть у таких умовах ти продовжуєш жити, боротися, сподіватися на краще. Я тобою пишаюсь. Ти, напевно, вже знаєш, як бути жертвою… Жахливо. Тримайся. Жертва є священною річчю. І для тебе, і для людства, і для Бога, і, зрештою, для всіх сучасних та майбутніх українців.
Тут для тебе сяють зорі щоночі, сонце світить вдень, щоб побачити ще раз твої щасливі дитячі очі. Скоро ти нарешті будеш вдома. Єдине, про що хочу тебе попросити: не загуби себе та свою любов до життя. Ти вже точно змінилася, і, напевно, тебе вже ніхто ніколи не впізнає, але вже зовсім скоро ти зможеш жити своїм життям, дихати вільним повітрям, бо твоє майбутнє все ще у твоїх руках. Про це дбають ЗСУ та всі небайдужі, їхні старання не можуть бути марними. Так, ти вже не сама пишеш свою долю, але ти все ще жива. Твої мрії і прагнення залишаються з тобою, вони є твоїм путівником у цьому складному світі. Пам’ятай, що навіть найтемніша ніч закінчується світанком. Тому прийде наш український переможний світанок перемоги!!! Не здавайся, будь собою. Друже, будуй своє буття. Морально я завжди поруч із тобою – ти знай це, ніколи не забувай.
З вірою в Тебе Твоя Уже-Не-Окупаційна-Я
