Укотре ліцеїстка Софія Паращак здобула визнання як краща юна поетеса України. За результатами VII Всеукраїнського учнівського літературно-мистецького конкурсу «Стежками Каменяра» талановита калуська дівчина увійшла в зіркову десятку.
Щорічний конкурс усьоме проводився Міжнародним Фондом Івана Франка у партнерстві з Міністерством освіти і науки України, Київським національним університетом імені Тараса Шевченка, Львівським національним університетом імені Івана Франка та Львівським Товариством у Києві.
Вірші Софії, подані на розгляд журі, унікальні своєю метафоричністю, не по-дитячому проникливо відображають реалії війни та несуть непохитну віру в Перемогу України.
Науковим керівником конкурсантки-переможниці є вчитель української філології Ольга Сербін.
Вітаємо Софію і віримо, що сила її таланту зможе допомогти Україні розправити крила.
КОСТЯНТИНІВКА
Я візьму тебе, любий, тремтливо за руку,
Ми поїдемо двоє далеко на схід.
Зеленаві машини нестямно
мигають,
Чути гуркіт вогнів, що безмірно стихають,
Лезо фронту розріже нестерпну розлуку,
А твій запал до бою не стишує хід.
Непотрібним стає все, що марне і тлінне,
При сиренах за тебе тремчу і молюсь.
Чи відчує ВІН сповнені болю благання?
Чи впізнає розп’яті на серці зітхання?
Ти свідомість підвальну змінив докорінно.
І, коліно схиливши, я долі сміливо корюсь.
Знаю, б’єшся й за мене, й беззахисним руку простяг,
Ти не можеш не йти, бо буденність скінчила імпрези.
У вогні світить блиск твоїх смілих іскристих очей.
Серед пострілів й крику незмірних буремних ночей
Бачу душу твою, всю в нестямно болючих протезах,
Та кохання і віру зберіг і несеш, як свій стяг.
Білі хрестики меркнуть в нерівній й нечесній борні.
Чи життя, чи то смерть — їхній час, ніби маятник, збіг.
Ти ж бо знаєш, що Він цю жертовність приймає,
Наше сонце підвальне даю тобі як оберіг.
З Богом виграти в долі за волю нерівний турнір
Весь окіп без страхУ і вагань кожен день присягає.
Як то так, щоб закрити любов в автозаках?
Розірвати зв’язок ще не зціплених часом розмов?
Хижакові мораль не доступна людська аніЯка:
Бачить світ, як барліг, що обмежений дротом з оков.
В автозаках сховати людей, де безумство і мряка?
Щоб навіки затих і, добитий, назавжди замовк…
В мене будуть повічно сльозитися зморені очі.
Я протеза свого анітрохи й ніде не ганьблюсь.
У перерві між боєм вже чую молитви диптих.
Це окраїна миру — за волю невпинно молюсь.
Твій годинник не цока, спинився в цій ночі,
І салон зеленавих машин вже навіки для тебе затих…
Додзвонитися мамі — крізь докори змоклих сумлінь…
Тільки чую, як серце панічні цинкує удари,
Нахиляюсь і ніжно хапаю твій погляд холодний у млі.
Постріл лине у схиблені смертю й пожежею хмари.
Ми зіграємо в дИмові шахи: тут ми, як ніде, королі.
Знов удар — горизонт захитався, бо вже й він «заболів».
Гаманець з п’ятдесяток у плямах червоних.
Кажуть, гроші не пахнуть, ні, в крОві героїв вони.
І ти знаєш: ми знову щасливими й вільними станем.
Мій коханий — окраїна миру всіх інших коханих.
Сонце кольору хакі загоїть скривавлені рани.
Ми скоринка свободи на здимленім клапті війни.
І настане весна. І продовжим тоді ми свій рід.
Перемога прийде — і герої крокують їй вслід.
