Учениці ліцею Мельник Катерина (7-Б) і Хомин Віталіна (10-А) стали переможцями VI Всеукраїнського конкурсу есе учнівської та студентської молоді «Мій Шевченко».
Вітаємо талановитих дівчат і їхнього вчителя української мови та літератури Сербін Ольгу Василівну.
МЕЛЬНИК КАТЕРИНА
ШЕВЧЕНКО – МІЙ!
Шевченко мені не належить. Як я того би не хотіла, але цього року довелося це зрозуміти. Хоч за своє недовге життя ще не зустрічала українця, який не чув би про Тараса Григоровича, проте війна показала, що Бандера, якого шукають десятиліття після його смерті, і Тарас є скарбом для всього мого народу навіки-віків. Вони – це щось більше, ніж член родини чи навіть збірка творів їхнього авторства.
Поет-патріот. Різний зміст ми вкладаємо в це слово, не знаю, що думав Тарас на засланні, чи відчував себе патріотом, коли писав поезію «За сонцем хмаронька пливе…», а потім про той туман, який, наче, ворог, Україну огортає. Мабуть, поет тужив за своєю домівкою і таки повернувся, не зрадивши своїм переконанням про те, щоб боротися проти режиму. Так, саме проти царату та тодішньої влади, тому патріот. Таким є Шевченко в серцях українців. Його поезія насичена тогочасною боротьбою за волю та незалежність. Можливо, комусь не зовсім зрозумілі вірші письменника, мої друзі мимохіть стверджують, що не розуміють багатьох фрагментів, але це не їхня й, зрештою, не його вина, що довелося жити в ті жорстокі часи, де все українське знищували. Попри те Кобзар вірив у наше возз’єднання і силу, яку може виявити народ тільки разом і тільки «просвічуючись» знанням, бо в знанні є сила: «Учітесь, читайте, І чужому научайтесь, й свого не цурайтесь», – закликає Кобзар.
Художник. Так, Тарас Шевченко був не лише видатним завдяки своїм віршам, хоча багато людей забуває про його талант до малювання. Це пояснює всебічну розвиненість Тараса. Мені пощастило відвідати виставку робіт Кобзаря, і я для себе відкрила істину: людина видатною може бути не лише в одному виді мистецтва, як сама наївно думала до того. І неймовірно рада, що мала можливість взяти участь у цьому заході популяризації Кобзаревих робіт. Для мене ці картини стали чимось важливішим, ніж простим малюнком на папері: я відчула смуток, незрозумілі барви та «завуальовані» послання суму за вишневою Україною…
Дух народу. Дух від народу. Дух з народу. Дух, народжений народом. У своїх творах Тарас Шевченко показував нам правильний шлях до незалежності. Він уселяв у наші душі надію і бажання боротися до кінця. Через нашу єдність і віру ми досі стоїмо, захищаючи кордони держави: «Борітеся – поборете…». Воля не дається задарма, її виборюють.
Пророк. Перечитуючи твори Тараса Шевченка, я задумуюся над тим, наскільки вони схожі проблемами та образами із теперішньою Україною… Про це вперше подумала після прочитання вірша «Заповіт», у якому, думаю, лежить вся суть єдності. На уроці я дізналася, що «Заповіт» написаний під час хвороби, тож чекала, як то звично, інформації про розподіл майна, останніх побажань. Але потім раптом зрозуміла: та ж зовсім не про себе він думав. Дорослі це називають альтруїзмом – важке, незрозуміле слово, а для мене якесь самозречення та народолюбство. Якби хтось заперечив, упевнена, що знайшлося б набагато більше людей, які почнуть підтверджувати дійсність його слів і в наш час. Безцінні рядки поета вселяють у народ віру: «Коли мене неволя і горе не побороло, то сам я не звалюся». Тобто він боровся, як багатьом тоді здавалося, за примарне, – за повалення кріпацтва, не доживши до цього.
Таким є мій Шевченко. Він – це людина, яка жила і творила заради Батьківщини. Це найважче та найвище, що може робити і до чого могла би прагнути громадянин за життя. Кобзар був, є і буде одним з найяскравіших прикладів патріота своєї країни. Для українського народу письменник став символом боротьби за незалежність, не залишивши по собі нащадків, не створивши сім’ї, не мавши дружини. Тож Шевченко мій, бо вивчаю його у моїй школі, мій, бо моя сім’я може стати для нього рідною, читаючи його ж поезії. Він мій, бо в нашій квартирі висить у куточку його Катерина з однойменної поеми (маленька репродукція, правда, але кожен член сім’ї знає, що те за полотно), Шевченко мій, бо ми, подорожуючи Україною до війни з батьками, відвідали Чернечу гору, ще не розуміючи, що там побачимо. І він мій, бо я маю Кобзар і, читаючи його, починаю розуміти значення цієї книги для теперішнього та майбутнього моєї та Шевченкової вишневої України.
ХОМИН ВІТАЛІНА
ОСЯГНУТИ НЕОСЯЖНЕ – НАЧЕ ОБМЕЖИТИ НЕОБМЕЖЕНЕ
Кожна країна славиться своїми видатними діячами, як і будь-яка нація має свого Прометея, що є символом людинолюбства та обличчям своєї культури й ментальності. Українська історія та література відома рідними, унікальними постатями, як Каменяр, Сонцепоклонник, Донька Прометея, Кобзар. Як для польського народу видатним митцем і національно-визвольним діячем є Адам Міцкевич, так і для українців є Тарас Григорович Шевченко, ім’я якого відоме, мабуть, у кожному куточку планети, де є пригноблювачі і пригноблені, пани і піддані, тобто соціальна нерівність як обличчя нашого людства, яке прикривається маскою сорому, ілюзією рівності та егоїзму. Проте яким світ знає Шевченка і чи ми усвідомлюємо його таким, як бачать інші? Мабуть, ні.
Як світові збагнути роль та велич людини, яка жила в маленькому селі, перебувала на засланні, творчість якої приховували, замовчували, а діяльність перекручували, щоб угодити царату? Отож, з одного боку, Шевченко є унікальним, бо його народила таки українська земля та породила тогочасна кріпосницька антигуманна система, яка ж його фактично і сформувала, неугодного та непокірного. З іншого боку, такі періоди переживали майже всі народи в різні періоди, що є спільною рисою прогресу кожної нації на шляху до її еволюції, соціальної рівності, непокори антигуманності та прославлення людинолюбства. І тому кожен народ плекає геніїв, що стають на захист пригноблених в ім’я високих ідеалів.
На мою думку, Великий Кобзар є близький українцям саме тим, що особисто пережив недолю та поневіряння в дитинстві, бачив на власні очі долю кріпацького люду та несправедливість кріпаччини як системи, бо походив з народу, тому у своїх творах оспівував бойовий дух своєї нації, що, звісно, противилася гнобленню, розкривав український менталітет, не був байдужим до долі свого люду, розумів життя поневоленої людини, бо був уособленням тих покріпачених українців, які страждали, страждали, страждали мовчки і зігнувши побиті канчуками спини.
Тарас Шевченко великий ще й тому, що зміг, незважаючи на всі нещастя, які трапились на життєвому шляху митця, розвивати і відстоювати українське мистецтво та національну ідентичність. Кобзар – порадник та провідник для багатьох поколінь українців. І хоча творив ще в XIX ст., проблеми, які він порушував у своїй творчості, й сьогодні не втратили актуальності; його цитували перші загиблі на Майдані («Борітеся – поборете…»), вірш-послання українській еліті «І мертвим, і живим…», як на мене, сьогодні має читати щодня кожен політик та депутат, розглядаючи навіть найдрібніше питання на сесії, бо там відповіді на всі доленосні для народу питання, зокрема державотворчі.
Шевченко не зламався під тиском тогочасної системи, не боявся мати і висловлювати свою думку, прославляти Україну. Саме тому його «Кобзар» поруч із Біблією як двоєдиним символом гуманної ідеологічної патріотичної боротьби народу за свої права є у кожній домівці. Саме тому з раннього дитинства мій батько прищеплював мені любов до всього українського, виховував почуття патріотизму. Спочатку були вірші, а потім серйозніші твори, де письменник висвітлював різні аспекти життя українського суспільства. Прочитавши поеми «Катерина», «Наймичка» та баладу «Причинна», я перейнялася долею кожної жінки, але й зрозуміла таку річ: суспільство змінилося, мораль деформувалася, дещо зашилося без змін, інше докорінно модифікувалося, але Кобзар уболівав за долю жінки в соціумі, передчуваючи, що навіть у майбутні часи їй буде непросто, тому що вона – спершу матір, а за цим стоять великі зусилля, переживання, відповідальність та інстинкти, над якими навіть глибокі суспільні установки безсилі.
У багатьох творах Шевченко зачіпає тему релігії, звертається до Бога, пише переспіви біблійних псалмів, шукаючи підтримки, поради, відповідей, яких не мав… Хоча саме ставлення поета до Бога неоднозначне, проте нам цього не осягнути, бо Бог дає Великим велику долю, а ті, Великі, велично її несуть, відповідаючи за «сподіяне» перед Всевиишнім. Кобзар по-новому відкрив для мені Україну – державу з багатою історією, чудовими людьми, яких завжди хотіли знищити. А тепер я розумію, що саме покоління, виховане на творчості Шевченка, не вагаючись, стало на захист своє Батьківщини з початку повномасштабної російсько-української війни. Рядки із «Заповіту» як закодованого девізу української нації «Вставайте, кайдани порвіте і вражою кров’ю волю окропіте» – закарбовані глибоко в душі кожного українського воїна у новій війні за справжню незалежність.
Тарас Шевченко для мене завжди залишається людиною, творчість якої я буду осягати все життя, бо він величний і неосяжний, як і весь український народ та наша культура.
